Цикл матеріалів до 82-ї річниці примусового виселення бессарабських німів. Початок у №42.
Буджак відомий тим, що на його землі знаходили притулок і можливість існування представники багатьох конфесій, які не вважалися основними у державах-володарях краю. Не є виключенням й євангелічно-лютеранська церква німців Бессарабії.
На відміну від інших релігійних конфесій вона не мала власного храму в Аккермані — центрі повіту. Духовне життя цієї спільноти фактично керувалося з парафій у колоніях: німці розбудовували як адміністративну, так і релігійну структури виключно у створених ними поселеннях. Тому не дивно, що найбільш відомі кірхи краю зводилися і діяли саме там, у волостях. У Аккермані для цього відверто не вистачало потенційних парафіян.
Втім, у найбільшому місті такого значного повіту, як Аккерманський, колоністи з’явилися швидко. До цього спонукали потреби торгівлі, ремісництва, адміністративно кар’єри тощо. Відносно нечисленні лютерани Аккермана теж потребували відповідних релігійних відправ. Духовним життям їхньої спільноти опікувалися пастори, які здебільшого проживали і служили за межами міста.
Поруч…
Найближчим до Аккерману лютеранським храмом був шабівський, освячений 1847 року. Навіть пішки до нього можна було дістатися за дві години. Багатьох народжених у Аккермані німецьких дітей хрестили у цьому храмі. Тут відбувався з часом і обряд конфірмації (миропомазання) підлітків.
Унікальність шабівського храму полягає в тому, що він служив і швейцарцям-реформатам, і німцям-лютеранам. Його дзвіниця не пережила радянських бомбардувань 1944 року. У радянські часи основний корпус храму був перебудований в будинок культури радгоспу. Зараз — покинутий.
…До 1875 року Аккерман був включений до зони відповідальності очільника євангелічно-лютеранської організації з губернського міста Кишинев, у 1896-97 роках — пастора парафії Бенкендорфа та Ной-Посталя (нинішніх Великомар’янівки і Долинівки відповідно), до 1926 року — Ной-Посталя з постійною ад’юнктурою в Ейгенгеймі, до 1940 року — Андріївки. Але був період, коли повітове місто Аккерман таки вважалося пасторською резиденцією, хоча це і не надавало йому статусу центра повноцінної парафії.
Починали з богослужінь у квартирі
Проміжок часу між 1875 та 1897 роками пов’язаний з активною діяльністю Йоганна Міхаеля Вагнера. Уродженець Сарати перебрався до Аккерману після обрання дійсним членом земської управи. Вихований у релігійному середовищі, він здобув високу репутацію у Бессарабії, доклав значних зусиль для організації у місті суспільного і духовного життя лютеран.
Членів невеличкої німецької громади Йоганн Вагнер щотижня збирав для богослужінь у своїй власній квартирі. Особисто створив хор, яким диригував під час літургій. За відсутності у Аккермані німецької школи сприяв організації і проведенню регулярних уроків для дітей. Першою зголосилася вчити малечу сестра фарбаря Бов’єна з Санкт-Петербурга — освічена німкеня. Як правило, майже всі богослужіння вів дяк, бо пастори відвідували Аккерман лише лічені рази на рік.
Завдяки авторитету Йоганна Вагнера повітове місто таки визначили пасторатом, який проіснував 22 роки. За цей час у Аккермані змінилися вісім пасторів — така вже швидкоплинна ситуація складалася навколо необхідності задовольняти потреби парафій у материнських та дочірніх німецьких колоніях, чия загальна кількість у Буджаку наприкінці ХІХ століття перевищила 120.
Пасторат для Аккермана
Від 40-х років ХІХ століття до 1868 р. ті німці, що оселилися в повітовому місті, релігійні відправи здійснювали у Шабо. Наступні 11 років пасторське служіння для лютеран Аккермана здійснював Густав Шомбург з парафії Бенкендорфа та Ной-Посталя. Окрім їхніх громад та повітового міста, він опікувався вірянами Шаболата (нині село Біленьке), Софієнталя (Софіївка), Мансбурга (Олексіївка) та Нойфаля (частина Приморського). Після руйнування у 1875 році парафіяльної будівлі у Бенкендорфі резиденція пастора й була переведена до Аккермана.
На два роки після Густава Шомбурга — уродженця міста Фріцлара у Гессенському герцогстві — для пасторського служіння у повітовому місті був призначений 34-літній Людвіг Каттерфельд з Курляндії (нині Латвія), але постійно базувався він у Сараті.
«У Бессарабії євангелічно-лютеранська церква більше 70 років — до 1940-го — залишалася третьою за чисельністю вірян. За даними 1889 року, у губернії на одного лютеранина приходилося чотири юдеї та 31 православний»
Першим пастором, який оселився у самому Акермані став досвідчений Християн Науманн родом з Нижньої Саксонії. Однією з причин для такого вибору був поважний вік служителя, якому вже виповнилося 70 років. Потім до Аккерману на 10 місяців призначили Йоганнеса Альбера, відомого довгим служінням у Гросслібенталі (Великодолинське), де він очолював парафію 42 роки поспіль — до 1918-го.
Після нього лютеранами нашого міста опікувалися Юліус Петерс (1880-1883) і Самуель Екк (1883-1885). Менше півроку ці функціїї виконував родич Петерса (1886). Його надовго — на дев’ять років — змінив пастор Йоганн Гольвер, який прибув до Бессарабії «з Лівонії» (так німці за власною традицією називали територію нинішньої Естонії).
Тамтешнє місто Дерпт (нині Тарту) було визначено єдиним у Російській імперії, де могли навчатися лютеранські проповідники і служителі. За часів пастора Гольвера у документах неодноразово зустрічається найменування «Євангелічно-лютеранська громада Бенкендорфа-Аккермана».
У 1895 році резиденцію пастора було перенесено з Аккерману до Ной-Посталя (відносно невелика Постальська волость — три тисячі населення — тільки молитовних лютеранських будинків мала сім). До повітового міста її вже не повернули.
Парафії у колоніях були більшими. Уваги потребували як їхні віряни, так і тамтешні повноцінні німецькі школи. Крім того, широко практикувалося хрещення дітей вдома. Для цього було достатньо особистого запрошення пастора або дяка з сусідніх поселень.
До останнього німця
До завершення існування лютеранської спільноти Аккермана її потребами опікувалися такі пастори з інших парафій, як Вільгельм Бекк (1895-1897), Оскар Шнайдер (1897-1902), Вольдемар Юргенс (1902-1909), знову Юліус Петерс (1909-1912), Вільгельм Мейєр (1912-1919), Готтхольд Вінгер (1919-1922), Август Воллейдт (1922-1923), Рудольф Мейєр (1923-1926) та Альберт Керн (1926-1939).
Останнім лютеранським пастором, який дбав про потреби одновірців у Білому місті на Дністрі був Альберт Шленкер — уродженець Ной-Посталя (Долинівки): з жовтня 1939-го до масового переселення бессарабських німців восени 1940-го. Його парафією до останнього залишалася Андріївка. Євангелічно-лютеранську громаду самого Аккермана наприкінці її існування складали півтори сотні городян — 42 сім’ї.
Дім молитви
Лютеранські храми в колоніях добре відомі. Доля в них різна, багато цих кірх сьогодні залишаються в руїнах. Для євангелічно-лютеранської спільноти Аккермана був створений молитовний дім. Будівля встояла під плином часу, тут і сьогодні живуть люди. Знаходиться вона у першому кварталі вулиці Олімпійської.
Велику роль у появі міського лютеранського будинку для молитов знову ж таки відіграв тричі почесний мировий суддя Аккермана Йоганн Мікаель Вагнер. У 1908 році з цією метою був придбаний чималий зерновий магазин на початку тодішньої вулиці Беліковича. Лютеранам він став у 3 тис. 582 золотих карбованця разом з двором.
Існують різні методики розрахунку сучасного еквіваленту вартості грошей того часу. Вони дають від 200 до 300 нинішніх українських гривень за царський золотий карбованець початку ХХ століття. Отже, можна самим визначити, наскільки суттєво подорожчала за цей час аккерманська нерухомість, чи вистачить близько 30 тисяч доларів, щоб сьогодні придбати цю будівлю у центрі стародавнього міста.
Зерновий магазин зазнав відповідної перебудови під зали для молитов і шкільних занять, а також створення помешкання для постійного церковного служителя. У дворі встановили конструкцію для дзвону. Роботи тривали рік.
Кошти збирали усі члени міської лютеранської спільноти. Щедро жертвували одновірці з німецьких колоній і поселень, і навіть громадяни іншого віросповідання. Також провели декілька розіграшів благочинної лотереї, кошти від якої спрямовували на погашення боргу за купівлю та подальшу перебудову зернового магазину. І хоча зовнішній вигляд будівлі не зовсім відповідав досить суворим релігійним вимогам, її спорядили усім належним.
«У 1918 році євангелічно-лютеранська громада Аккермана за суттєву допомогу наділила правом голосу вдів і дружин зі змішаних шлюбів з німцями. Такі жінки зберігали своє віросповідання, від них не вимагалося обов’язково переймати віру чоловіка. Надання їм права голосувати за рішення місцевої лютеранської громади було дуже прогресивним на той час, хоча сьогодні вже є звичною нормою життя цієї конфесії».
…Надходження пожертв тривало. З нагоди свого золотого весілля подружжя Вагнерів пожертвувало розп’яття і фісгармонію — музичний інструмент, який у невеличких храмах слугував вдалою заміною органу. Унікальний вівтарний образ Вознесіння передала громаді пані Вільперт з Тарту. Велику кришталеву люстру пожертвувала фрау Раді. У 1921 році її, як і все оновлене внутрішнє освітлення, зробили електричною.
Гарний килим ручної роботи, що стелили перед вівтарем, а також 10 збірок урочистих піснеспівів надала пані Кюст. Цю пожертву вона зробила з нагоди срібного весілля. У 1932 році молитовний дім отримав новий дубовий вівтар у готичному стилі.
Члени лютеранської громади ощадливо ставилися до її майна. Коли на початку 1930-х шкільні заняття в молитовному будинку стали неможливими, зал для них перебудували у житло для дяка. Вийшло три кімнати з кухнею.
Попереднє помешкання для священнослужителя, створене у 1909-му, перебудували у 5-кімнатну квартиру, яку здавали в оренду. Зі зрозумілих причин селилися тут німці: спочатку сім’я Гольвер, потім — сім’я Герлінг. Будинок вцілів, переживши три епохи. Офіційна делегація з Німеччини в останнє відвідала його у 1997 році.
Олександр МАРКЕВИЧ, за спогадами Артура Гольвера — нащадка пасторської родини
Оставить комментарий