У день виходу чергового випуску «ТП» минає 70 днів після російського ракетного обстрілу курортної Сергіївки Білгород-Дністровського району, а його мешканці досі переживають наслідки трагедії, яка тоді сталась. Текст підготований журналісткою Інною Кубай для Платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових.
— У моїй голові дотепер плач за убитими.
— Майже щоночі сняться жахіття.
— Не можу ходити повз будинок, де вони загинули.
Посеред ночі на перше липня росіяни обстріляли житловий будинок та базу відпочинку. Внаслідок цього загинуло 22 людей. Серед них — сім’я Чолак, яку в Сергіївці, де всі знають один одного в обличчя, неабияк поважали.
68-річний Володимир, 64-річна Тетяна і їхній 35-річний син Михайло просто спали в своєму домі, коли туди влетіла ракета. Ким були ці люди, як їхні друзі і рідні переживають цю велику втрату і як планують вшановувати пам’ять убитих Росією мирних людей?
Володимир любив співати, а Тетяна пекла смачні вертути
«Це була дуже поважна, добра і позитивна родина», — починає свою розповідь про сім’ю Чолаків Галина Архипенко, вже п’ять років є директоркою ліцею у селищі Сергіївка. Вона невисока тендітна жінка. Має твердий голос, який із перших слів змушує почути, а не лише слухати.
Володимир був вчителем фізкультури. 28 років віддав школі, останнім часом працював у Сергіївському ліцеї. «Був по-справжньому інтелігентною людиною. Відповідальний і професійний. Його любили учні, колеги. Зі всіма мав дружні стосунки», — розповідає Галина Архипенко.
Володимир Чолак допомагав новим педагогам. Одним із таких став молодий вчитель фізкультури Володимир Гриневич, який зараз служить у ЗСУ. «Це наставник і патріот. Він вправно вів військово-патріотичну гру «Джура». Завжди шукав нестандартні підходи і методики викладання свого предмету», — згадує Гриневич.
Після 24 лютого Володимир Чолак разом з колегами волонтерили. Допомагали переселенцям і ЗСУ. Готували їжу для військових на блокпостах, збирали кошти на армію. У ліцеї діяв гуманітарний центр, тут надавали підтримку людям, які залишилися без даху над головою.
З дружиною Тетяною Володимир познайомився в Одесі. «Вони були створені одне для одного. — пригадує Валентина Росинська, сестра Тетяни, молодша за неї на п’ять років. — Таня була мені як мати. Переживала та дбала про мене. Нас три сестри в сім’ї, але саме Таня була найбільш турботлива і чуйна».
Тетяна Чолак за фахом — інженер консервування. У Сергіївці жінка працювала в місцевій гільдії закладів відпочинку, а потім була завідувачкою виробництва у дитячому санаторії — керувала поварами. «Таня й сама дуже смачно готувала. Її коронною стравою були вертути!» — каже Валентина.
У Володимира і Тетяни було двоє дітей. Старша донька Ольга та молодший син Михайло. Батьки їх дуже любили. Валентина Росинська показує фото Михайла. На світлині — високий підтягнутий молодий чоловік. Після навчання працював у конструкторському бюро в Одесі. Про нього казали «дуже домашній». При першій нагоді намагався приїжджати до батьків у Сергіївку. Власної сім’ї Михайло не мав. Незадовго до загибелі розійшовся з дівчиною.
Родина Чолак любила разом збиратись на свята: Великдень, Різдво і храмовий день, який у Сергіївці відзначають 8 листопада. «Якби ви знали, як гарно співав Володимир…», — пригадує Валентина родинні зустрічі.
Галина Архипенко додає — глава сім’ї Чолаків мав ще й чудове почуття гумору: «Завжди влучно жартував. На корпоративних святах міг і заспівати, і затанцювати, долучаючи усіх. А його Таня нам тут такі столи накривала!».
«Я зайшла на кухню і побачила Володимира. Тетяну знайшли о сьомій ранку»
Перший раз російські військові обстріляли Сергіївку з акваторії Чорного моря 13 березня. Сергіївці почали масово евакуйовуватися. Ті хто залишилися, переховувалися в укриттях. Утім, з часом обстріли стихли, і більшість жителів перестала звертати увагу на тривоги. Так було і в ніч на 1 липня, коли мало хто надав значення черговому звучанню сирен.
«У ту ніч я була в школі, — пригадує події Галина Архипенко. — Підійшла до вікна, сирена перестала звучати, зробила кілька кроків і почула потужний вибух. Від ударної хвилі я впала. Потім встала і побігла в бомбосховище, що неподалік. Через кілька хвилин, коли вже спускалася, пролунав другий вибух». (Ракета вдарила у будинок у першій південній лінії забудови житлового масиву, школа фактично прикрита багатьма будинками, стоїть перед першої північною лінією)
Сестра Тетяни Валентина пригадує — їхній будинок від ракетних ударів по селищу теж добряче трусонуло: «Я швидко одяглася і спустилася вниз. Хтось сказав, що прилетіло в 23-й будинок. Там жили мої рідні. Одразу ж побігла туди. Біжучи, дзвонила сестрі. Вона була поза зоною досяжності».
Коли жінка домчала до будинку, де жили родичі, звідти саме виводили перших поранених. Валентина побачила сусідку сестри, запитала: «Де Таня і Вова?». Та відповіла, що кликала їх, але ніхто не озвався…
Родина Чолак жила на другому поверсі постраждалої 9-поверхівки. Валентина зайшла в їхню квартиру. Там було темно, лише час від часу приміщення освітлювали фари і прожектори пожежних машин. «Я побачила Володимира. Він лежав на кухні. Тетяни ніде не було. Її знайшли лише о сьомій ранку. І Михайла… Це все відбулося на моїх очах», — пригадуючи ту жахливу ніч, жінка не може стримати плач.
У той час старша донька Чолаків Ольга Шеремет перебувала в Німеччині — туди жінка зі своєю сім’єю переїхала з Одеси. «Я вмовляла рідних теж виїхати. Але батьки говорили, що у Сергіївці ж немає військових об’єктів…», — розповіла вона.
Коли о четвертій годині ранку 1 липня Ользі подзвонила зі страшною звісткою тітка Валентина, жінка не могла отямитись від шоку. «А Міша.. Він узагалі мав приїхати до тата з мамою тільки наступного дня», — каже донька Чолаків.
Ольга Шеремет розповідає, що упродовж цих двох місяців згадує батьків та покійного брата щодня. Переглядає спільні фото. У пам’яті виринають спогади про родинні свята, а ще — як Володимир водив онучку Дарину на шкільне спортивне поле і вони разом весело грали у бадмінтон.
«Рана від втрати батьків і брата ніколи не загоїться. Я більше не маю до кого приїхати. Не буде більше маминих смаколиків. Не буде більше душевних розмов з братом Михайлом», — плаче Ольга. Сили пережити горе жінці дає її сім’я: донька і чоловік.
Володимира, Тетяну і Михайла Чолаків поховали на місцевому кладовищі на виїзді із Сергіївки, неподалік села Біленького. Там, де спочивають їхні батьки.
«У ті дні відспівували по шість загиблих щодоби. Було дуже страшно Цей плач на похоронах залишиться зі мною на все життя», — каже Галина Архипенко.
«Боже, хто придумав ці війни, ці ракети?!»
Після втрати сестри, свояка та племінника Валентину турбує серце — майже щодня вона приймає ліки. «Мені сняться жахіття, в яких я бачу згарище, зруйновану квартиру рідних. Я часто прокидаюся серед ночі і не можу заснути до ранку. Після таких ночей іду на кладовище, провідати могилу рідних. Але досі не знайшла сил пройти повз руїни того будинку… Боже, хто придумав ці війни, ці ракети?!» — з болем запитує вона.
Жінка зізнається: їй страшно зустрітися віч-на-віч із племінницею Олею. «Я не знаю, що їй сказати, як підібрати слова», — пояснює Валентина. Сил переживати втрату рідних їй дає власний син та онучка: «Живу заради них. Відчуваю себе потрібною. Не знаю, що б я робила, якби втратила їх», — жінка.
Галина Архипенко розповідає, що теж досі відчуває страх — боїться зібратись усім колективом в учительській й остаточно усвідомити, що Володимира і ще дев1ятьох її колег більше з ними немає… На думку директорки, одним із варіантів вшанування пам’яті загиблих мирних мешканців Сергіївки мало б стати продовження їхніх справ та ініціатив.
«От, наприклад, Володимир Чолак зібрав волейбольну команду із вчителів ліцею. Потім їх успішно тренував. Треба продовжити цю його справу, а також інші добрі ініціативи нашого вчителя, який був справжнім патріотом і так сильно мріяв про перемогу України в цій війні», — каже Галина Архипенко.
Аби повідомити Платформі пам’яті Меморіал дані про втрати України, заповнюйте форми для загиблих військових та цивільних жертв за посиланням www.victims.memorial
Оставить комментарий