На початку липня міжурядовий комітет з охорони нематеріальної культурної спадщини включив український борщ до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони. Довга конкуренція за приналежність борщу саме до українських традицій завершилася на користь нашої держави. Але цей процес ширший. На минулому тижні сім елементів, які раніше були включені до списку нематеріальної культурної спадщини Одеської області, тепер визнані на державному рівні. Стародавні практики, звичаї, обряди та страви з семи громад нашого регіону потрапили до Національного реєстру.
Одещина збагатила Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України прикладами живої культурної спадщини. Серед переможців — сім елементів нематеріальної культурної спадщини Одещини з різних куточків регіону. Про це 12 липня нашому тижневику повідомили в Одеському центрі української культури, діяльність якого розповсюджується на всю територію області.
Варто зазначити, що до регіонального переліку, серед інших, включені такі унікальні звичаї, як обряд випікання ритуального хлібу на Кодимщині, традиційне виготовлення віників у с. Вільшанка, особливий Дідок на свято Маланки у с. Осички (обидва населені пункти — Савранський район), степовий південний розпис з традицією декору житла у Ананьївському та Любашівському районах, виготовлення причорноморської глиняної іграшки (назва районів подані за попереднім адміністративним устроєм, до укрупнення).
І ось, після наполегливих зусиль Одеського центру української культури Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України збагатився на сім елементів з Одещини.
Це — особливості виконання клезмерської музики у Подільському (Кодимському) районі, різдвяний обряд «Мошу» з Ренійської громади, стародавній метод будівництва «суха кладка»; практика приготування і споживання біляївської рибної юшки, комплекс звичаїв, пов’язаних з міліною; культура приготування та споживання плацинди у селах долини річки Фрумушика, а також Музей традиційного народного мистецтва як інтерактивний простір нематеріальної культурної спадщини Одещини;
Виявленню і визначенню елементів народної спадщини передувала кропітка робота фахівців: вони виїжджали у громади у пошуках свідків і хранителів народного спадку. Тому серед офіційно визнаного надбання знайшлося достойне місце не тільки українським звичаям чи ремеслам, а й національним стравам з Бессарабії, унікальним обрядам.
«Народні традиції, обряди, звичаї, спосіб життя, живі прояви нематеріальної культури, які успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням становлять дуже важливу частину культурної спадщини людства. Нематеріальна культурна спадщина відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні ідентичності окремої соціальної групи і особистості. Існування нематеріальної культурної спадщини Одещини в її великому багатстві є необхідною умовою для збереження культурного розмаїття в умовах зростаючої глобалізації. Взаємне розуміння нематеріальної культурної спадщини різних громад допомагає в проведенні міжкультурного діалогу, і виховує взаємну повагу до інших способів життя», — вважає директорка ОЦУК Валентина Вітос.
На Одещині вдалося створити систему взаємин і співпраці з метою збереження нематеріальної культурної спадщини, виявити і оцінити її великий ресурсний потенціал, зокрема, як дієвого фактору самоідентифікації та сталого розвитку регіону: виробити політику в цьому напрямі, яка об’єднує різні соціальні сектори: не тільки культуру, але й освіту, сільське господарство, природоохоронну сферу.
«Вітаємо територіальні громади, в яких побутують ці елементи, громади носіїв традиційних знань, вмінь і навичок, зацікавлених осіб з такою довгоочікуваною подією. Від сьогодні Ваше завдання — охороняти і розвивати свою спадщину. Забезпечення життєздатності нематеріальної культурної спадщини сприяє збагаченню культурного різноманіття та активізує й розвиває громади. Висловлюємо слова щирої вдячності за організацію досліджень, проведення інвентаризації всіх семи елементів зацікавленим особам, носіям нематеріальної культурної спадщини в громадах», — йдеться у підсумковому зверненні до тих громад Одещини, елементи нематеріальної культурної спадщини х яких поповнили Національний перелік.
Організатори висловили щиру вдячність за надання методичних порад в процесі інвентаризації окремих елементів фасилітаторам глобальної мережі ЮНЕСКО Олександру Буценку та Аніті Вайваде, за надану практичну допомогу — Валентині Дем’ян, В’ячеславу Кушніру та команді працівників Одеського центру української культури. Вони наголошують, що із внесенням перших елементів нематеріальної спадщини Одещини до Національного переліку, відповідна робота в громадах регіону тільки розгортається.
Далі — дещо докладніше про нові елементи культурної спадщини України від нашого краю.
КЛЕЗМЕРСЬКА МУЗИКА (ФРЕЙЛИК)
Назва походить від єврейського: клі-земер (музичний інструмент). Клезмер — це музика, яку грають на весіллях. Ця оркестрова музика побутує на території м. Кодими, сіл Загнітків, Шершенці, Олексіївка, Грабове і користується великою популярністю серед різних вікових і соціальних груп населення. Впродовж більш як 150 років клезмерська музика була доступна всім.
На території Кодимщини проживають українці, євреї, молдавани. Тому і репертуар колективів сформований на базі побутово-обрядового музичного фольклору народів цього регіону. Серед місцевих мешканців існує 9 музичних гуртів, які практикують клезмерську музику. Її культура розвивається динамічно, але зберігає традиції виконання. На сьогодні оркестри клезмерських музик, такі як «Консонанс ретро», активно популяризують фрейлик, залучають молоде покоління.
Оркестр активно працює та бере участь у таких заходах, як народні традиційні свята, обрядові дійства: весілля, хрестини, похорони. Всі гурти і оркестри є безпосередніми учасниками етно-еко-фестивалю «Кодима-фест», який є традиційно приймало с. Івашків. Клезмерська музика є складовою культурно-туристичного проєкту «Шпаків шлях». Колективи регулярно концертують та гастролюють. Гурт «Консонанс ретро» є постійним учасником фестивалів клезмерської музики, як в Україні, так і за її межами. Зокрема, з успіхом виступали у Австрії — на сцені Віденської опери під час великого міжнародного фестивалю єврейської музики, — розповіли учасники «Консонанс ретро».
Відомі місцеві музичні колективи «Бетута» та «Витоки» підтримують традиції музикування на весіллях і народних гуляннях. Також, в селі Івашків існують два оркестри клезмерської музики — дорослий і дитячий, у селі Загнітків дитячий оркестр має два склади, в яких грають хлопчики та дівчатка, існує також дорослий оркестр. Таким чином, культура клезмерської музики продовжує розвиватися, а вогонь традицій залишається живим.
СУХА КЛАДКА
Традиційним будівельним ресурсом частини Одеської області здавна є природний піщаний камінь, що отримав назву «дикар». З ним й виконується суха кладка. Це коли камінь кладуть просто на інший (укладають), не застосовуючи жодного в’яжучого матеріалу, крім — іноді — суміші піску з вапном, води і глини. Стійкість конструкцій забезпечується ретельним підбором та розміщенням каменів, які зазвичай грубо обтесані або іноді взагалі не обтесані.
Такий камінь збирають або під час очищення полів, або видобувають на місці. Метод складання каменю на камінь у селах отримав назву «мур», стіна. Такі споруди у вигляді підпірної стіни, забезпечують систему укріплення ґрунтів.
Ця характерна конструкція, виконана з каменів без чорнової обробки, складених без допомоги будь-якого типу будівельного розчину, повністю сухим способом. застосовується у багатьох населених пунктах краю, зустрічається у різних куточках Одеської області. Її перевагами вважалися можливість використовувати місцевий матеріал з метою зонування території. В деяких випадках таке укріплення має на меті захистити землю від вітру, підмивання водою, убезпечення від зсуву ґрунту.
Крім мурів, які укріплюють ґрунти, суха кладка застосовувалася і при зведенні будівель, хат, сараїв, криниць, погребів, збудованих з «дикарю», однак вже із застосуванням суміші піску та вапна, води і глини — «чамур». Технологію сухої кладки також використовували при мощенні ґрунтових доріг.
Сучасні будівлі, огорожі, господарські споруди, підмурок яких складається за допомогою традиційного методу сухої кладки часто-густо зустрічаються на території с. Зоря Саратської громади Білгород-Дністровського району. Це зумовлено природними властивостями місцевого каменю, такими як водостійкість та стійкість до сейсмічних коливань, як вважають мешканці краю.
Традиційно носіями та практиками техніки сухої кладки є чоловіче населення сільських громад, де цей елемент досі практикується як частина їхнього побуту. Поодинці або групами (у співпраці з родичами та/чи сусідами) вони будують, відновлюють чи обслуговують різні сухі кам’яні конструкції. Існують також будівельники, які виконують складніші роботи (будують огорожі в садах, опорні стіни проти сповзання ґрунтів, вимощують доріжки тощо) і в такий спосіб сприяють його передачі.
Те, що суха кладка тут використовується дотепер, демонструє та дбайливе ставлення людей до навколишнього середовища та глибоке розуміння місцевих особливостей, зокрема, географічних. Такий тип кладки сприяє збереженню мікроклімату всередині будівлі; огорожі чи розмежування.
Хоч походження цієї технології будівництва давнє, сухі кам’яні конструкції нерозривно пов’язані зі стійкою організацією сільського простору. В межах однієї географічної одиниці вона може мати різні прояви залежно від своєї функції, навичок будівельника, матеріалу та часу, доступного для будівництва. Збережені будівлі є реальним свідченням методів та практик, які люди застосовували від давнини до сьогодення.
Суха кладка яскраво демонструє взаємозв’язок матеріальної і нематеріальної культурної спадщини, а також, як охорона їх охорона забезпечує сталий розвиток традиції. Вона ілюструє важливість циї процесів у місцевому контексті. Споруди, створені за допомогою сухої кладки, надають особливого колориту й атмосфери селам нашого краю. У Білгород-Дністровському районі з цієї давньою технологією можна ознайомитися у народному етнографічному музеї «Голямата Къща» в с. Зоря.
БІЛЯЇВСЬКА ЮШКА
Історично культура приготування та споживання юшки була поширена серед спільноти рибалок, однак сьогодні вона побутує майже у кожній родині у населених пунктах поряд з природними водоймами Одещини. Цю страву готують на обід чи вечерю, досить часто споживають на сніданок; це обов’язкова страва під час родинних зібрань чи свят, страва вихідного дня, яка смакує на природі, під час риболовлі тощо, страва сьогоднішнього життя громади.
Занурений у народну традицію громади, рецепт юшки передається переважно в домогосподарствах, від одного покоління до наступного. Складається він зі свіжої, щойно виловленої риби різних видів, рідше свіжої риби, яку можна придбати у рибалок на місцевому базарі, коріння петрушки, картоплі, цибулі, моркви. Важливу роль у рецепті відіграє якість води та співвідношення пропорцій «риба — вода» ( має бути один до одного), перець та сіль, різноманітні спеції.
Все це томиться на вогні тривалий час. Окремо готують приправу, що має назву «саламур» і здебільшого складається зі спецій — часнику, перцю, солі, та розбавляється щойно звареною юшкою; додаються томати, усі складники мають бути якісними та свіжими. Від цього залежить, як смакуватиме страва.
Не менш важливим є спосіб подачі з цілим протоколом: як розмістити блюдо, коли додати соус, як розподілити страви у великій родині, як допомогти дітям під час трапези або суспільно-культурних подій. Риба з овочами подається на великому блюді, посипається свіжою зеленню, окремо подається юшка у великій чашці, кожен бажаючий на власний смак може додати в неї саламур або полити ним рибу.
Майстерність приготування юшки та саламуру — ознака гарного виховання в громаді, показник почуття товариськості. Для мешканців Біляївки — це більше, ніж просто страва, це — спосіб життя та підтвердження приналежності до спільноти. Юшка тут є об’єднуючим символом, виявом ідентичності.
Знання, вміння та практики, що стосуються приготування та споживання рибної юшки, позначені цінностями соціалізації, починаючи від вилову риби, вирощування овочів, приготування та вживання страви. Юшковаріння залучає дітей шляхом прямої передачі знань і навичок. Можна напевно сказати, що таке спільне кулінарне мистецтво не розділяє і не розрізняє — навпаки, воно міцно об’єднує громаду.
Відповідно до існуючих міжнародних норм і документів щодо прав людини, даний елемент нематеріальної культурної спадщини сприяє взаємній повазі між громадами, групами та окремими людьми, його підготовка та споживання сумісні зі сталим розвитком, поєднують людину та природу, оскільки страва тісно пов’язана з природним середовищем, а її якість напряму залежить від природних ресурсів. Страва готується з місцевої риби, овочів та води, корисна для здоров’я. Відтепер є символом загальноукраїнського значення.
МІЛІНА
Ця здавна відома бессарабська страва буда внесена до регіонального інвентарю нематеріальної культурної спадщини у жовтні минулого року, і ось вже цілком заслужено встигла стати одним з символів України.
Традиція приготування і споживання міліни — це набір знань та навичок, пов’язаних з підготовкою начинки, яку загортають в тонке, як папірус, тісто. Начинку укладають до підготованої форми й заливають сумішшю яєць і сметани, потім випікають у спеціальній печі, хоч зараз використовують також і духові шафи.
Зазвичай для начинки використовують стандартні інгредієнти: сир, бринзу, яйця, сметану, однак можуть додавати і фрукти чи ягоди. В межах одного села рецепти і секрети приготування міліни різняться в кожній родині, але в основі завжди лежать загальні правила. В с. Зоря міліну готують двох видів. За типом обробки тіста вона може бути розкачана, коли тісто розкачується качалкою до прозорості, або витяжна, коли тісто розтягують руками. А за способом укладання у форму для випікання буває «редена» (болг.) чи «покладена» (укладена рядами), або «вита» (болг.) — закручена.
Міліну готують напередодні важливих родинних свят, весілля, хрестин, закладання нової будівлі, святкування нового року тощо.
Походження страви пов’язують із болгарським народним переказом: «Коли Бог створював небо і землю, то земля (її уявляли у вигляді тонко розкачаного коржа) не вмістилася під небом («връшник» – кришкою). Тоді Творець притиснув її, і земля вкрилася складками, як баніца (пиріг). Так, згідно уявлень давніх болгар, з’явилися гори й доли».
У сім’ях практики, пов’язані з міліною, базуються на індивідуальній чи колективній праці жінок, які готують їжу з нагоди різних культурних і громадських подій: церемоній, ритуалів, традиційних свят, весіль та святкових заходів. Знання про традицію приготування міліни та соціальні практики, пов’язані з нею, передаються з покоління в покоління; традиція міліни виходить за межі етнічних та релігійних меж, її практикують та поділяють як болгари, що мешкають у с. Зоря, так і представники інших національностей.
З традицією міліни тісно пов’язана низка звичаїв і ритуалів, зокрема важливою складовою традиції приготування є виконання пісень, що є для громади невід’ємним духовним інгредієнтом страви. Напередодні нового року готують міліну, яка називається «Милина с късмети» («Міліна з долею»).
Цього дня в ній запікають вишневі гілочки, і за кількістю бруньок на гілочках ворожать. Кожна така гілочка символізує будинок, домашню худобу, здоров’я, успіх у справах. У міліні запікається і монетка як символ достатку. Крім того, традиційно дівчата клали шматок новорічної міліни під подушку, щоб побачити уві сні судженого. Зараз замість гілочок в окремих сім’ях пишуть побажання на майбутній новий рік на невеликих шматках паперу і вкладають їх у міліну. Господар тричі прокручує посуд зі стравою за годинниковою стрілкою, кожен член сім’ї вибирає собі шматочок і читає, що саме написано у побажанні в «късмета си». Кажуть, що всі бажання збуваються.
Обов’язковою є пригощання цією стравою на весіллях, нею зустрічають гостей, обов’язково дають майстрам, які вирушають на будівництво хати. Міліна — це поживна страва, яку брали з собою під час польових чи інших робіт.
Традиція міліни перетворилася на один із елементів нематеріальної культурної спадщини болгарської громади Одещини, що сприяє вихованню самоповаги, ідентичності та відчуття культурної приналежності. І тепер визнана й спадщиною всієї України.
Підготувала Тамара МАКАРОВА
Оставить комментарий