«Усі країни світу повинні усунути будь-які бар’єри, що перешкоджають включенню і залученню осіб з інвалідністю у життя суспільства, в тому числі змінивши таке ставлення до них, яке веде до соціального таврування людей з обмеженими фізичними можливостями та закріплення дискримінації», — цей заклик ООН прозвучав 15 років тому. На країна задекларувала вірність цьому напряму.
Та чи створені умови для повноцінного життя людей із інвалідністю? Чи подолані стереотипи по відношенню до цієї групи громадян з боку оточуючих та влади? Чи держава забезпечує можливості для розвитку та активного суспільного життя для людини з інвалідністю? Відповіді на зазначені питання так само важливі для повноцінного життя людини із інвалідністю, як і її власна суспільна позиція, сила волі та любов до життя.
Інвалідність — це, в першу чергу, соціальна недостатність, яка виникає в результаті стійкого розладу нормального функціонування організму людини, викликаного травмами, хворобами та іншими проблемами зі здоров’ям.
В українському законодавстві про реабілітацію осіб з інвалідністю дається наступне визначення інвалідності: це «міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними в залежності від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів». В даному визначенні не враховується той факт, що інвалідність — це проблема суспільна, і відповідальність за її вирішення лягає на плечі суспільства і держави, а не тільки на людину, яка стала жертвою інвалідності.
Показники інвалідності невпинно зростають по всьому світу, що частково пояснюється глобальним старінням населення, поширенням неінфекційних захворювань та спалахом військових конфліктів. У минулому році до чинників додалися ускладнення від коронавірусу.
В Україні налічується понад три мільйони громадян із обмеженими можливостями, і показник цей щорічно зростає. На Одещині кількість інвалідів наближається до 200 тисяч. З якими проблемами вони стикаються? Із безліччю невідомих іншим людям. На додаток до безробіття, бідності, обмеженого доступу до соціальних благ додаються ще проблеми, які характерні тільки людям із обмеженими можливостями. Ці проблеми, які в медичній літературі носять назву «бар’єрів», визначають те, наскільки відкритим для такої людини є навколишнє середовище та соціальне життя.
На превеликий жаль, навіть в цивілізованих суспільствах люди із інвалідністю стикаються з упередженим ставленням до себе з боку оточуючих та влади. Це створює бар’єри для повноцінного життя та розвитку таких людей, обмежує можливості освіти, зайнятості, медичної допомоги та активної участі в суспільному житті.
Стереотипи щодо працездатності людей із інвалідністю («працюють менш ефективно»), можливостей до навчання та активної суспільної ролі останнім часом успішно долаються прикладами людей із обмеженими можливостями, які досягають надзвичайних навіть для повністю здорової людини результатів.
Люди із інвалідністю частіше за інших стикаються із дефіцитом необхідних медичних та реабілітаційних послуг, не мають належної моральної та фізичної підтримки — як з боку близьких, так і з боку суспільства в цілому. Це явище зумовлене як більшою вразливістю цієї групи громадян до бідності, безробіття та дискримінації, так і відсутністю в суспільному просторі необхідних умов для повноцінного життя людини із обмеженими можливостями.
Навіть якщо існують прописані законодавчі норми та правила стосовно створення умов для повноцінного життя людей із інвалідністю, на практиці потреби цих людей дуже часто ігноруються. Працедавці не завжди дотримуються норм працевлаштування людей із інвалідністю, виправдовуючись «важкою економічною ситуацією». Дефіцит послуг та умов для активної участі людей із інвалідністю в житті суспільства до цього часу залишається серйозною перешкодою на шляху забезпечення рівних можливостей для всіх громадян.
Держава, попри декларування рівного захисту всіх громадян, дуже часто залишає без уваги тих, хто не завжди може себе захистити самостійно. Використовуючи, на перший погляд, логічні та раціональні виправдання («економія», «раціоналізація», «оптимізація витрат»), влада по факту позбавляє життєво необхідних ресурсів найуразливіші категорії громадян.
Сучасна інформаційна епоха ставить доступ до інформації, освіти та комунікації з іншими на одну сходинку по рівню важливості із водою, їжею та домівкою. Той, хто не має доступу до інформації, без перебільшення, немає доступу до повноцінного життя, роботи, освіти. Якраз тут дуже яскраво проявляється ставлення держави та суспільства до потреб своїх громадян. Люди із обмеженими можливостями стикаються із серйозними бар’єрами на шляху саморозвитку та освіти. Людина із проблемами зору зазвичай позбавлена достатньої кількості джерел інформації (свіжої та актуальної — в першу чергу) через нестачу відповідних до її стану носіїв цієї інформації. Людина з проблемним слухом може відчувати незручності через відсутність такої звичайної, на перший погляд, дрібниці, як сурдопереклад або субтитри у фільмах, телевізійних передачах тощо.
На жаль, місто Білгород-Дністровський і однойменний укрупнений район відрізняються повним набором зазначених проблем для людей з обмеженими фізичними можливостями. Їх вирішення здебільшого залишається декларативним. Для прикладу візьмемо норму про облаштування пандусів. З десятків облашованих по місту тільки у лічених випадках ці конструкції збудовані таким чином, що інвалід на візку спроможний самостійно заїхати на нього. На переважній більшості міських пандусів людині з обмеженими фізичними можливостями потрібен супровід. Навіщо будували, для кого і для чого? Для реальних інвалідів чи для формального дотримання містобудівних вимог? Очевидно, що сумною правдою є останній варіант відповіді на питання, яке, на жаль є риторичним.
Непридатними для самостійного пересування інвалідів на візку залишається і переважна більшість тротуарів Білгорода-Дністровського, особливо у його стародавній, історичній частині. «Днями потрібно було дістатися від будівлі Ощадбанку до торгового центру «Копійка». Тротуарами, особливо біля центральної автостанції, ніяк не проїхати. Довелося майже весь маршрут долати проїжджою частиною — найбільш забитою автівками біля міського центрального ринку, нервово маневрувати вздовж узбіччя, щоб не потрапити у інтенсивний транспортний потік. Розбиті тротуари у зоні між районною та міською лікарнями — взагалі, суцільній жах. Щоб їх подолати, довелося кликати на допомогу перехожих», — розповідає інвалід першої групи Любов П.
Вона живе на третьому поверсі стандартного багатоквартирного будинку радянського часу. Її спускають на вулицю у візку лише раз на тиждень. Для цього потрібні двоє чоловіків. «Окремо домовляюся з ними наперед. Та це ще нічого — двоюрідний брат теж є інвалідом першої групи, але мешкає на п’ятому поверсі. Спускають, беручи його на плечі. Раз на декілька місяців. Це просто вирок якийсь — візок є, але такі, як ми змушені залишатися «арештантами» у чотирьох стінах. Щоб збувати напрямні рейки через усі сходові прольоти годі й думати: і дорого, і не всі сусіди згодні. А механізм для посходового спуску на візку коштує від тисячі доларів. З пенсією у 1 тис. 800 грн. навіть боюся про такий думати», — констатує Любов П.
«У зв’язку з децентралізацією не всі територіальні громади вже перебудували та сформували свої служби соціального захисту. Це теж є проблемою. Ось, у своїй громаді вже дев’ятий місяць поспіль безрезультатно чекаю на призначення мені соціального працівника для догляду. Подала документи на гарантоване щорічне санаторне лікування, але оскільки нинішня районна служба тепер фактично об’єднує колишні три і кількість її підопічних суттєво зросла, я опинилася наприкінці другої сотні у черзі. Обіцяють видати путівку упродовж найближчих трьох років», — зазначила Любов П.
Ці проблеми, на жаль, залишаються типовими. Тож хай день інваліда нагадає суспільству про те, що інвалідність — це не тільки особиста проблема людини. Велика частина відповідальності за повноцінне життя такої людини покладається і на суспільство в цілому.
Тамара МАКАРОВА
Оставить комментарий